Медіафестиваль (File responses)

Робота 1

“Волонтерам приємно, коли про них говорять”.  Історія Вікторії Стрілець

Гра в гандбол – захоплення, журналістика – професія, волонтерство – поклик душі й серця.

Вікторія – тернополянка. Навчається на третьому курсі в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, працює журналісткою в одному із журналів Тернополя, професійно займалася гандболом. Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Віка поїхала за кордон. Там вона волонтерила, свою діяльність спрямовувала на гуманітарну допомогу.

“Одного дня я зрозуміла, що хочу додому, повернутися у рідний, спокійний Тернопіль. Одразу з моїм поверненням відновилося навчання в університеті, і я зрозуміла, що не можу сидіти просто склавши руки, коли там потрібна моя допомога”.

#Разомдоперемоги

Волонтерський центр ТНПУ – майданчик, який об’єднує хороших друзів та незнайомих між собою людей, студентів та викладачів, тернополян і переселенців. Майданчик, куди може прийти кожен і зробити свій внесок до спільної перемоги над ворогом. Залишитися осторонь не змогла і Вікторія.

“Я знала, що в педагогічному є волонтерський штаб. У той момент там перебував мій одногрупник. Я зателефонувала йому і запитала, чи потрібна якась допомога. Він сказав: “Віка, волонтерам допомога потрібна завжди””.

У перший день волонтерства в університеті Віка принесла стару тканину, яку мала вдома та плела маскувальні сітки на історичному факультеті. Згодом з’явилася потреба допомогти на кухні, яка знаходиться в головному корпусі університету.

“Переважно ми готували бургери для тернопільської тероборони і переселенців”.

“Спілкуємося між собою “на одній хвилі””

Вікторія розповідає, що атмосфера у волонтерському колективі максимально дружня. Усі спілкуються. Посміхаються навіть у такий складний для всіх час. Піклуються одне про одного. Хвилюються одне про одного.

“Тебе годують. Навіть, якщо ти не хочеш їсти. Але тебе примушують, тому що їсти – потрібно. І сили також потрібні”, – посміхається Вікторія.

Вона познайомилася з новими людьми, зокрема викладачами, яких раніше не знала та які також допомагають у центрі. Щодня приходять нові люди. Переселенці, від яких Віка чула безліч історій про те, звідки вони приїхали та що їм довелося пережити.

“Тут (у волонтерському центрі) стає легше. Емоційно легше. Ти тішишся, що  допомагаєш, і тобі легше. Ти маєш шанс, знаєш, що можеш допомогти й це напевно єдине, що тішить тебе в моменти, коли ти реально використовуєш свою енергію не на новини, не на негативні емоції, не на негативну інформацію, а на допомогу людям, яким ти потрібна в цю хвилину”.

Віка зізнається, що емоції, коли допомагаєш, насправді, змішані. У неї завжди є відчуття, що нібито вона не сидить на місці, не тримається лише дому, а допомагає. Але коли вона чує історії із життя тих людей, які приїхали з областей, де точаться бої, їй стає сумно.

“І ти знову ж таки не можеш повірити в те, що це відбувається з тобою, ну не так з тобою, як з твоєю країною і це насправді така трошки погана емоція”.

Коли волонтериш, на душі стає спокійніше. Вікторії іноді вдається відволіктися від негативних новин. Допомагаючи, вона ніби забуває, що все це відбувається у її рідній Україні. Та й під час допомоги, каже, не має часу навіть взяти телефон до рук. Але коли повертається додому, відкриває Telegram, гортає стрічку новин – укотре повертається у сувору реальність.

“Волонтери – це той сильний тил для наших військових”

Віка ділиться спогадами своєї прабабусі, яка завжди їй розповідала, що український народ, коли потрібно, збереться разом і голими руками на танк піде.

“Під час волонтерства я просто вкотре переконалася, що український народ – це сильна нація. Згуртованість, об’єднаність, воля, свобода: можна це просто назвати одним словом – українці!”

Вікторія каже, що волонтерство було важливим завжди, не лише під час повномасштабної війни. Але зараз вкрай потрібно об’єднати зусилля всіх українців. Особливо на заході Україні, де немає бойових дій. Адже саме тут є сильний і надійний тил для українських військових.

“Та група людей, яка сплете три сітки, зможе врятувати життя трьом, а то й чотирьом солдатам, які захищають наш спокій тут.”

Вікторія вважає, що про волонтерів говорити важливо. Їм приємно, коли про них говорять.

“Історії про волонтерів, думаю, заохочуватимуть людей до волонтерства і взагалі, щоб місцеві жителі знали про те, що в Тернополі, у педагогічному університеті є такий штаб. І могли залюбки долучитися до спільної справи”.

Софія Ковалко

Студентка ЖУР-4

Робота 2

«Пташка зі сталі, яку не зламати!»

Історія нашої землячки, яка захищає «Азовсталь»

• Російські окупанти продовжують штурмувати «Азовсталь». Ворог атакує завод різними способами і спрямував на нього авіацію, артилерію та піхоту. 

• У Маріуполі йдуть важкі бої. Українські воїни під щільним вогнем хоробро тримають оборону. У короткі миті тиші їхній бойовий дух піснею підтримує «Пташка» – захисниця, героїзм якої дивує мільйони…

Відео, яке вночі 5 травня виклав на своїй Фейсбук-сторінці захисник Маріуполя Nik Mark пробирає наскрізь. У підземеллях «Азовсталі» – третього металургійного підприємства нашої держави, бійці гуртом виконують повстанські пісні «Зродились ми великої години» та «Батько наш Бандера».

Заспівує композиції усміхнена захисниця Катя – 21-річна дівчина, у грудях якої за словами всіх, з ким нам вдалось поспілкуватись, з дитинства горить неймовірної сили любов до Батьківщини!

Своїм голосом красуня-військова підкорила соцмережі за лічені години. Нескореністю й міццю наших Героїв почав захоплюватись весь світ!

Звідки родом знаменита захисниця? Коли Катя вирішила облишити мистецтво й пішла воювати на передову? У які пригоди неодноразово потрапляла? Ми дізнались історію «сталевої Пташки».

«Вогняна дівчинка і ззовні, і зсередини…»

Продовження  >https://drive.google.com/drive/folders/14Q8qeuOK5dI2cCdmzLNu9qzPm4hM4dl3OgMkKI3vuJSDyb8jr0GiI6G9bKBybUPpRlLCIIUX

Юля Іноземцева

Робота 3

Межа між тривогою і очевидним страхом

Середа, 23 лютого. Вечір. Намагаюся виконати домашнє завдання, яке задали на четвер. Почуваю себе, м’яко кажучи, не дуже: тіло знесилене, голова ніби ватяна, очі склеюються. За інерцією тягнуся до телефону, аби перевірити соцмережі. Заходжу у твіттер. Мимоволі натрапляю на ретвіт якоїсь замітки американського медіа. Заголовок: «Через 48 год відбудеться вторгнення Росії в Україну». Переходжу за посиланням, починаю листати цей матеріал і з жахом заблоковую телефон. Не те, щоби я не цікавилася політичною ситуацією в країні та за її межами. Ні. Просто до останнього не хотіла вірити в те, про що кричали всі іноземні ЗМІ. «Ну Путін ж не такий дурний, аби підставити свою країну під шквал санкцій та міжнародного зречення?». Признаюся, у цьому плані – недооцінила. 

Заплющую очі. Мимоволі уявляю, як летить винищувач, і з нього градом сипляться ракети. Відчуваю, наскільки я незахищена, а небо – непевне та небезпечне. Не можу уявити, як за вікном може бути війна… Це ніби картинки з іншого світу, що таки проносяться у моїй свідомості зі швидкістю світла. Відчуваю, що починаю панікувати. Вводжу в пошукову стрічку назву цього матеріалу. Бачу, що за останні два місяці таких публікувалося вдосталь. Паніка помалу відходить. На її зміну приходить раптова думка – це значить росіяни на нас уже цілих два місяці нападають. Більше до цієї теми мій мозок повертатися не хотів. Заперечення – також захисний механізм. 

Решту вечора я проводжу доволі буденно, рутинно і нецікаво. Проте заснути мені все ж не вдається. Важкі думки линуть звідусіль: а що як дійсно нападуть? Як ми житимемо далі? Скільки життів буде зруйновано? Як довго це триватиме?.. Борючись зі сном, відчуваю, що більше марю, ніж сплю. Сльози котяться мимоволі, адже плакати перед сном ніколи не люблю. Але і зупинити цього також не можу. Це не стільки бажання випустити ту всю напругу за цілі тижні «самонакруту», скільки якесь ірраціональне розуміння постійних змін, які мені не до вподоби. Я відчуваю своїми фібрами, що ці зміни неминучі, та все ж я їх не хочу. Розумію, що величезний механізм людського буття перебуває у вічному русі, а нащі вертіння-крутіння, деформації та рухи є непомітними, незначними. Проте від стану одного елементу залежить якість роботи всього іншого… Із такими думками засинаю під світанок. 

Четвер, 24 лютого, 7 ранку. Розплющую очі. Сіра мла скувала все небо. Тривожно давить тиша. Щось не так – я відчуваю це всередині, але вголос сказати боюся. Звісно, беру телефон, розблоковую його. Заходжу в інстаграм – вся моя стрічка у зверненні Володимира Зеленського та у дописах із сумним текстом. Вмикаю звернення президента. Його коротка тривалість, та  все ж замала для того, щоб умістити в мій мозок нову реальність: у нас почалася повномасштабна війна. Опісля перегляду сиджу в онімінні десять хвилин. Смакую ці слова – і вони відгонять металом, кров’ю та розпачем. Учорашні не дуже конструктивні аргументи на користь протилежного заховались у якийсь куток мозку. 

Телефоную мамі, аби переконатися, що із нею все в порядку. Навіть якщо вона переживає, то вдало це приховує. Перекидаємося декількома фразами і завершуємо розмову. Тиша будинку продовжує давити на мене. 

Приходжу до тями поволі. Оскільки коледж перейшов на дистанційне навчання, проблем із добиранням до міста не повинно бути. Хоча б цих проблем не повинно бути. У голові промальовується план дій: глянути перелік найближчих бомбосховищ поруч із будівлями, в яких працюють батьки, та скласти врешті-решт той «тривожний рюкзак». Із першим проблем не виникло – в центрі та на «Дружбі» бомбосховищ доволі. Щоправда, мамі й татові прийдеться трішки пройтися. Проблеми виникли із мамою: та вперто переконувала, що йти ні в яке укриття не збирається. Нічого, про це ми з нею ще поговоримо.

Олена Буда

Робота 4

«Пам’ятаю пісню «Два кольори»… її часто батько співав», – переселенка зі Сєвєродонецька

Валентині Василівні 72 роки. Вона із Сєвєродонецька, та після обстрілів вимушена була з донькою виїхати. Зараз вона у Тернополі, «дуже затишне місто», – ламаною українською описує пані Валентина. 

– «Мы приехали сюда 14 марта, по тому, что у нас сейчас идёт война. Тут есть знакомые у нас, они нашли нам квартиру. Мы не жалеем, нам нравиться люди в Тернополе, они доброжелательные», – каже жінка.

З Валентиною Василівною ми познайомилися випадково. Жінка все своє життя спілкується російською мовою. Але тут намагається згадувати українську.

Подруга пані Валентини досконало володіє українською мовою, адже вчилася в українській школі. Вона часто підштовхує героїню поступово переходити на державну мову. «Она меня часто ругает, а я отвечаю: «Ну не могу. Какие-то слова я знаю, а какие-то нужно вспоминать, и тогда я буду говорить, как будто вообще не знаю о чем говорю» – понимаете, я бы хотела, но в 72 года резко перейти з одного языка на другой очень тяжело. Я только в школе как предмет изучала украинский, у меня даже пятерка была»

Продовжуючи тему вивчення української мови, Валентина Василівна каже, що підтримує те, що російськомовні українці розуміють важливість володіння державною мовою. «Мне сложно перейти на украинскую речь, но я буду вчитися. Дочка у меня работает и вся документация на украинском языке, но в институте у неё всё было на русском, и в школе даже не было украинского. Мы не виноваты, что мы говорим по-русски, понимаете, вот так было заведено в самом начале. А вот маленькие детки у нас в городе уже учат украинский язык из первого класса. В моем окружении никто не говорил на украинском. Уже только после принятия независимости начали открывать украинские школы».
Продовження  >https://docs.google.com/document/d/1Hq_PUnKa78x9Up_gZdL5R2M2XDn20upj/edit

Ольга Касько

Робота 5

Знайшли прихисток у селі Великий Глибочок

З перших днів повномасштабного вторгнення до села Великий Глибочок, що на Тернопільщині прибуло 70 біженців з Харкова, Херсону та Києва. На тимчасове проживання залишилось 30 переселенців, а всі інші знайшли квартири у Тернополі. Люди сумують за своїми домівками, але призвичаюються до нових умов. Облаштувати побут в дитячому садочку переселенцям допомагають місцеві. Тож до Великого Глибочка з міст і сіл, які знищують москалі, люди приїжджають й досі. 

У Великому Глибочку ще з початком війни сформувалася команда волонтерів з односельчан та працівників дитсадка. Вони підготували ліжка та ванну кімнату. Також видали теплий одяг. Люди мають змогу прийняти душ та попрати свої речі. У волонтерському штабі щодня є багато роботи. Регулярно підʼїжджають машини з харчами, водою та засобами гігієни для переселенців. Волонтери готують різні страви для біженців: борщ, вареники, пиріжки тощо.

 «Колектив дитячого садочку, дізнавшись про людей, що втратили свій дім, одразу запропонував поселити їх у нашому закладі. Тут місце знайдеться кожному. Сільська рада виділила кошти на продукти, воду та засоби гігієни. Місцеві жителі за бажанням приносять продукти, готову їжу, одяг. Усі стараються допомогти чим можуть. Також у нас є графік роботи, де вказано, хто у який день працює. Тому кожного дня в дитячому садку є люди, які готують їжу переселенцям», — коментує завідувачка садочку Насипана Наталя Володимирівна.

Тікаючи від окупантів, люди взяли з собою тільки документи і гроші. Багато переселенців приїхали з маленькими дітьми, а хтось з домашніми улюбленцями – котиками. Тому волонтери у дитячому садку запаслися їжею для маленьких діток – дитячим харчуванням та кормом для тваринок. Для дітей є дитячий майданчик, де вони можуть гратись. Також вихователі проводять з дітьми навчальні ігри.

«Дітки дуже спантеличені й налякані. Видно, що надивились на ті страшні кадри, коли тікали з дому. Наймолодшій дитині 2 роки, а найстаршій 10. Ми проводимо для них розвиваючі ігри, а також гуляємо з ними на майданчику. Це допомагає дітям трошки відволіктись і не думати про свій дім. Була ситуація, коли Богданчик, якому 8 років, заплакав і сказав “хочу додому”. Дуже важко дивитись на це все, але ми допомагаємо як можемо», — розповіла вихователька садочку Середа Люба Михайлівна.  

У кожного з переселенців своя історія, але кожен відчуває один біль. Люди і досі не можуть відійти від того, що відбувається, але дуже вдячні за допомогу волонтерам села. 

«Приїхавши сюди, я не знала, що буде і чого чекати. Чесно сказати, не думала, що мене та всіх інших людей приймуть так добре та тепло. Мені дуже тяжко, але я розумію, що треба триматися. Щодня для мене це спроба навчитися жити новим життям та волонтери, які щодня працюють тут для нас, допомагають у цьому. Нас смачно годують і дбають про нас. Сподіваюся, що незабаром війна закінчиться. Вірю у нашу перемогу», — коментує переселенка з Харкова Оксана.

Середа Галина

студентка Галицького коледжу

 імені В. Чорновола

Робота 6

Ранок, який пробудив щось більше, як тіло

Сплю. Ранок 24-го. Хтось штурхає ногу. “Прокидайся, в нас війна” влітає у вухо. Мама стоїть переді мною у своїй улюбленій смугастій рубашці, склавши перед губами руки. В очах бачу лише страх і бажання плакати. Каже, що Старкон бомбили. І всю Україну. 

Намагаюсь зрозуміти, що я щойно почула. Відразу до телефону. “А ти бачила…?!”, “Ти чула?!..”, “Як же ж так…”

Ранок 24-го.

Ранок, який пробудив щось більше, як тіло.

Тепер згадую, що день перед тим якраз мали дискусію про те, що війни не буде, ніхто на нас не нападе. Вже сьогодні вчимо раніше невідомі військові терміни. Цілий день по телевізору новини, в телефоні новини, по радіо новини і лише страх, який тихим мороком застиг у повітрі. 

Усвідомлення того, що насправді сталось прийшло тоді, коли над нашими домівками почали літати літаки, і небо заревіло новими звуками. 

– Це наші? – питаю в брата.

– Наші, – каже він.

Голову тепер вдарила думка про те, що може в 40-ві роки минулого століття хтось так само сказав. А тепер це промовила я в 2022. 

Ще більший страх прийшов тоді, коли за словом війна почало поширюватись слово мобілізація. Цей страх накрив кожного і всіх у багатьох домівках. 

Як же ж нестерпно болить відчувати страх рідної людини. Як же ж нестерпно відчувати від цього свою безпорадність. Ми не можемо зарадити. Не можемо змінити. Чого мій брат чи тато мають боятись? Чого їм має бути страшно? Хто такий змусив їх боятись?

Хто? Війна. Їй нікого не шкода. 

Кожен звук за вікном перевертає нутрощі. Серце завмирає ніби спеціально для того, щоб прислухатись і зрозуміти джерело звуку. Терпнуть руки. Як сталось так, що навіть твій рідний дім, де ти виросла, той дім, який поставив твій тато своїми руками, не є тепер безпечним? Хто змушує остерігатись мого ж дому?

Хто? Війна. Вона не знає слова дім.

Перші дні настільки обтяжили свідомість і втомили тіло, що здавалось, так і буде. Але проходить деякий час. Бачу наших героїв, які не носять плащів, а лише міни голими руками. Цими ж руками вони зупиняють танки, а особливо, тримають зброю і записуються в тероборону. 

Цими ж руками розбирають завали колишніх знайомих до болю будівель, ними ж дістають скалічені і понівечені тіла. Цими ж руками оперують скривавлені руки, ноги і черева, ними ж гасять вогонь і проводять людей через пропускні пункти на кордоні.

Ці руки тримають своїх дітей міцно і назавжди, залишаючи за собою те єдине, яке давало відчуття спокою і стабільності – власний дім. Ці руки обіймають своїх рідних, махають на прощання і струшують сльози зі щік.

Цими ж руками надсилають з своїх рахунків останні гроші для ЗСУ, роздають хліб, складають його в коробки для тих, хто тепер не може попросити бабусю спекти свіженький чи придбати такий в пекарні за рогом. Цими ж руками вплітають стрічки зелених відтінків у сітку, зв’язуючи заодно слова подяки за ранок; цими ж руками місять тісто на пиріжки, ними ж набирають картоплю з погріба. Ці руки носять важкі пакети із закрутками і одягом. Ці руки керують автомобілем, і привозять ці пакети у саме пекло, або ж вивозять людей із скрушеними душами з цього ж пекла. 

－

Ці руки – символ людяності. Це знак, що ви не самі, ми тут, в тилу, разом з вами. Ви будете жити, ви поїсте, вип’єте чистої води. Лише тримайтесь.

Ви нас захищаєте, ви даєте нам те, що дав колись Бог – ранок і тишу. Саме ви дали нам жагу до життя. Ви страждаєте за нас всіх. Ми за вас працюватимемо. Ми подамо вам цю руку, навіть війна її не відрубає. Бо в нас мільйони цих рук. 

Приходить питання: а де ж Бог?.. А Він там, де діють ці руки. Він в серцях тих, хто ці руки простягає, там, де не розриваються бомби. Він там, де нема жертв, там, де вороги здаються в полон. Він тепер їх годує і лікує. Він дає нам силу йти далі і хотіти жити. Він там, де люблять і співчувають. 

Він воює з нами, це і Його війна проти самого диявола, бо війна – то лише бісова гра. 

Дивлюсь на небо і не розумію: як живучи під таким блакитним дахом можна воювати? Що вам ще треба? Кому хочеться відбирати в когось це небо?

Чогось так пусто всередині, що навіть слова стали безхатченками. Маємо зараз мить життя. А ще весну, яку ніяка війна спинити не в змозі. Тепер є тільки я і ще щось. В кожного це щось своє. А в мене це весна, небо і Бог.

Катерина Яржемська

Робота 7

Есе на тему «Війна»

Що таке війна? Справді усвідомити весь її жах та біль можливо лише переживши все це… «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив», − Сергій Жадан. Ці слова якнайбільш яскраво ілюструють те, що відбувається зараз з кожним українцем.

Все змінилось 24 лютого 2022 року. Війна підло та безжально ступила на нашу землю. Цього ранку українці просунулись від вибухів та обстрілів.

Що таке війна? Це народжувати довгоочікуване дитя під обстрілами! Це 109 янголят, які загинули через війну! Це смерть дитини від зневоднення у 21 столітті! Це сотні, тисячі дітей, які залишились без батьків! Це немовлята, які втратили батьків, тільки народившись! 

Які ми, українці? Сильні, мужні, незламні, відважні, хоробрі. Справді віддані сини та дочки України.

Ми непереможна нація доти, доки у нас є такі герої. Віталій Скакун, який підірвав міст разом зі собою, щоб затримати окупантів.  Дідусь з Буковини, який перерахував українській армії майже 400 тисяч гривень. Незламний «Привид Києва», який береже наше небо. Прикордонники із острова Зміїний, які, незважаючи на загрозу смерті, не здались. Семирічна школярка, яка віддала всі свої заощадження на бронежилет для українського бійця. Та тисячі інших героїв, які залишили все, аби захищати своїх рідних, дім, країну. 

Ви досі думаєте, що зможете знищити цю націю? Нашу мову намагались викорінити, а історію − стерти з лиця землі. Але ми вистояли. Ми зберегли своє. Українці ніколи не зазіхали на чужу землю. Ми відвічно боронимо свою Батьківщину від загарбників і не здамось. Ніколи.

Що таке війна?

Війна – це вмерти душею в Бучі, Гостомелі, Ірпені разом з усіма українцями.

Війна – це похорон дитини.

Війна – це бачити, як катують твоїх рідних.

Війна – це сотні зґвалтованих жінок та дітей.

Війна – це впізнавати рідних у тілах замордованих. 

Війна – це під обстрілами рятувати людей.

Війна – це писати останнє «Люблю тебе».

Війна − це тремтячими руками набирати повідомлення «Як ти?» і більше ніколи не отримати відповіді.

Не існує слів, щоб описати все жахіття війни. Це просто ВІЙНА.

Як назвати того, хто жорстоко вдерся на нашу землю? Хто обстрілює лікарні, дитячі будинки та житлові масиви. Хто безжально вбиває. Хто змушує залишити свої домівки і шукати прихисток.

Страшно усвідомлювати в що може перетворитись людина. В нікчемну байдужу сутність, яка своїми руками мучить, катує, вбиває. 

Нас намагаються розсварити. Але ми об’єднались. У молитві. У вірі та надії до Бога. У любові. У волонтерстві. У допомозі одне одному. Ми − одне ціле. Ми − єдині. З нами Бог і Україна. Ісус воює разом із нами. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (До Римлян 8:31).

І пророчими стануть слова Кобзаря: 

«Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

Лілія Стебельська

Робота 8

Дядько Любомир – за мир!

Таке маленьке слово, але дуже змістовне і страшне поняття «війна» сьогодні зачіпає кожну українську родину. На жаль, не оминуло і мою.

Коли дядьку прийшла повістка, я була ще зовсім маленькою, не розуміла наскільки це велике горе. Також не розуміла чого він туди збирається. Такий молодий, ще не має сім’ї, може легко виїхати закордон чи ще щось придумати, беручи приклад із тисяч інших чоловіків. Проте дядько казав, що його нічого не тримає, в мого тата є дитина і жінка про яких він має піклуватись тут, а його кличе Схід.

Пам’ятаю його відпровадини. Ввечері ми приїхали до бабці, а зранку в місто. Звідти дядька й інших солдатів забрав великий автобус. Всі плакали. Горювали, бо не знали, чи цей автобус привезе рідних назад. Плакала і я, але коли їхала додому побачила на небі веселку. Дощу перед цим не було, саме тому я сприйняла це за знак, переконуючи себе, що все обов’язково буде добре.

Одразу на Схід хлопці не поїхали. Спочатку їх чекали два місяці навчання, які досить швидко пролетіли. Перед від’їздом бабця, тато  і дідо ще раз поїхали до дядька. Повернувшись, вони говорили, що цього разу прощатись було ще важче.

Уляна Колодій

Робота 9

Есе / Анастасія Григорчук

Небо над головою пахне пострілами, 

Наша країна вже знайома з таким досвідом…

За вікном весна – на дворі війна. Війна… Одне слово, а скільки страху, болю, смертей. Війна змінила хід життя, саме вона зруйнувала безліч наших планів, додала чимало хвилювань і багато сліз. Тривога не лише в повітрі, а й на душі.

Ми живемо у складний час для нашої країни. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти, адже недаремно співається,  що «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Я вважаю, що це дуже сильні слова і вони відповідають дійсності, адже ми готові віддати своє життя, аби наші діти жили у вільній незалежній державі, щоб тут не було жодного «русского мира». 

Сотні українців зараз знаходяться на великому заводі в Маріуполі. Він називається Азовсталь. Їх бомблять та обстрілюють. Вони оточені. Російських сил, які не дають українцям вибратися, в рази більше. Люди не мають, що їсти і навіть закінчується брудна технічна вода, яку вони постійно пили. Вони там вже більше двох місяців. Українські воїни не мають шансів вижити. Вся наша країна зараз шокована тим, що в XXI столітті на планеті Земля є зло, яке ігнорує правила війни і весь світ просто спостерігає. Солдати боронять Маріуполь набагато довше, ніж можна було уявити. Вони вже зробили більше, ніж можливо для цієї війни з 2014 року. А тепер їм час просто жити. Але вони вмирають! Прямо зараз! І я закликаю кожного з вас: «Будь ласка, допоможіть Україні! Допоможіть Маріуполю! Допоможіть Азовсталі! Прямо зараз!»

І підсувати все вище сказане хочу своїм власним віршем:

Так хочеться, щоб не було війни,

Щоб під небом блакитним колосилися ниви,

Щоб не плакали мами у журбі над синами,

Щоб перемога настала в боротьбі з ворогами.

Я прошу: перестаньте стріляти у груди,

Країна втомилась, безсилі вже люди.

Ви чуєте? Нам не треба війни, НЕ ТРЕБА!

Ми хочемо мирного над головою неба.

Боже, збережи Україну,

Кожну хатину і кожну дитину.

Миру і спокою ти нам пошли,

Від війни нас усіх захисти.

Робота 10

Доброго ранку, я з України. Мене звати Таня і я Водолій за гороскопом. 

Як я проживаю цю війну? 

Розповім. 

Вперше я почула сирену 24 лютого зранку, близько 6:00 год. Подумала, що це щось так і навіть не відкривала телефон. Заснула. Жодної тривоги не відчувала. 

Прокинувшись вже за годину після, близько 7-7:30 год., від дзвінка рідних, і прочитавши новини про «масштабне вторгнення росії в Україну», я зрозуміла, що це була за сирена. В той час ще нічого не було відомо, крім того, що штурмують Київ. 

І ми зі сльозами на очах почали збиратись. Я брала ті речі, котрі бачила, не розуміла, що потрібно, але сказала «та мені на два тижні цього хватить, довше ж це не буде». 

Ліжко, котре ми не застелили, чай, який ввечері приготувала й не випила і великий пазл, який так хотіла доскладати протягом дня. Все залишилось там, у моїй квартирі, запах якої ще досі згадую і незабаром відчую.

Для мене кожне житло зі своїм запахом. У когось ваніллю пахне, у когось смачною випічкою (навіть коли нічого не печуть), а от у мене пахне динею такою свіжою. 

Дальше я поскладала корм, всі іграшки та улюблену паличку з сіном своєму папузі в пакет, взяла його, замкнула двері. Ми вийшли.

Я живу неподалік заправки, і черга до неї була просто шаленою, люди в паніці з такими ж валізками та сумками, як ми, йдуть у невідомих напрямках. 

Ми сіли в машину, відвезли папугу моїй сестрі на невизначений час, а самі поїхали до кордону.

Дорога для мене була найважча. Проїжджаючи через Броди бачили військову частину. Зранку тут були вибухи. Ми давали дорогу (пропускали вперед) танкам, які, напевно, їхали до Києва. На кордоні, простоявши три дня, таки перетнула його. Хоч моє місто й не бомбили, але страх був великий. Ми не знаємо, що таке війна, ми не жили під звуки сирен. Це все для мене, як кожного з нас, було жахливим і не відомим.

А дальше, моя пам’ять не дає мені пригадати, як я їхала всю іншу дорогу. Пам’ятаю лише плач дитинки, яка їхала з нами також в Австрію. Потім пам’ятаю, як заходила в під’їзд моєї мами, котра живе вже тут безліч років, і все. 

Перший тиждень, я не розбирала валізу, навіть не вставала з ліжка, чомусь для мене це було все безглуздо.

Пізніше я зрозуміла, потрібно щось робити, я познайомилась на мітингу з дівчатами, котрі займаються волонтерством. Також почала відвідувати їхній штаб. Я сортувала ліки. Все, як на заводі було, швидко. Кожен за щось відповідав і працював. Мене це трохи відволікало і допомогло підняти той дух. Відвідування мітингів для мене тут – це як похід до церкви, надає сили і віри, що все буде гаразд.

Я вже знаю, що точно ніколи не забуду той день і ті емоції.  У мене досі ніяк не може вкластись в голові, що поки в Німеччині сортують сміття в 6 сміттєвих баків, щоб не забруднювати екологію, в Україні скидають хімічні бомби.

Поки в Норвегії 65% населення переходить на електромобілі, в Україні російські танки розстрілюють житлові будинки. Це все дуже важко переживати саме тим, хто там, хто відчув це на собі. 

Моє місто є справжнім тилом для вимушено переселених, для воїнів, допомогу яким відправляють. Саме тому я повертаюсь в своє місто. Валізи складені. Очікую на дату виїзду. Шалено скучила за запахом квартири, рідними та папугою, який певно вже й забув як я виглядаю.

Тетяна Щирба,

 Студентка Галицького коледжу імені В. Чорновола