що зміг
російсько-української війни, який почався у 2015-му.
Тоді окупаційні війська почали дедалі частіше порушувати Мінські
домовленості. Наші вояки тримали виснажливу оборону
і мужньо чинили опір по всьому фронті.
Серед них – бійці 128-ї бригади, які тримали лінію оборони на сході,
зокрема, на опорному пункті «Станіслав».
Я провсяк стрічкою акуратно наклеїв на них надпис "TV" (у результаті то була непотрібна дурня )... Я не був у Пісках, Донецькому аеропорту чи у Дебальцевому, коли за них йшов запеклий бій. У мене склався не стільки воєнний, скільки прифронтовий досвід у журналістиці. Відчув, що моя поїздка в зону АТО недаремна, коли вийшов матеріал про Дебальцеве"
Він народився 6 вересня 1990 року у м. Тернополі. Тут навчався у школі № 5, а згодом вивчав основи кулінарії в кооперативному коледжі. З 2009 року – солдат-стороковик у Збройних силах України.
Сашко виріс у родині, де завжди пам'ятали свою історію, де панував дух любові до рідного краю. Змалку цікавився історією УПА, любив слухати розповіді про боротьбу за волю України, проте, не любив викрикувати гучні заяви та патріотичні гасла, а за краще вважав – діяти. Він потрапив на схід у серпні кривавого 2014 року – у третій хвилі мобілізації. Служив головним сержантом, командиром гармати 128 гірсько-піхотної бригади. Вважав, що гармату, як дівчину, потрібно любити. А ще був готовий пожертвувати власним життям заради інших. 6 лютого 2015 року, внаслідок мінометного обстрілу поблизу м. Дебальцевого, Олександр Орляк загинув.
У книжці я нарешті виплакалась
Олександро Михайлівно, ви написали книгу про сина і присвятили її світлій пам'яті Сашка. Він був відважною людиною вже через те, що не сховався від призову. Розкажіть, яким ще він був?
Сашко був щирим і щедрим. Він не був злопам'ятним – не пам'ятав зла. Розумів, що матеріальне не головне в нашому житті. Коли перебував на війні, ми стали особливо близькими. Здається, навіть ближчими, ніж були до того. Він відкривався під час розмови, виговорювався, і тоді був справжнім
Що спонукало до написання книги?
До того мене схилило Сашкове запитання під час однієї з телефонних розмов: «Мамо, а що ти зробила для перемоги?». Є така класична фраза «за тиждень Великдень». Символічно, що телефонний дзвінок із військкомату пролунав напередодні Вербної неділі (у той же вечір Сашка перший раз мобілізували – у першу хвилю ). Звідси й назва першого розділу. Коли сина не стало, я довго обмірковувала пережите. А потім сіла і перенесла все на папір. Я виговорилась у повісті.
Ситуації з передової відтворено дуже правдиво. Таке враження, що хтось вамнадиктовував. Може, вели щоденник?
Кажете, що хтось мені надиктовував... А я вже й сама не знаю. У мене й досі бувають такі моменти, коли відчуваю – Сашко біля мене. Я не вела щоденника, і він теж не робив ніяких записів. Я передала те, що бачила, що відчувала і те, що чула з розповідей своїх синів та інших очевидців. Зокрема епізод про анексію Криму описаний зі слів безпосереднього учасника тих подій, колишнього тернополянина, капітана третього рангу Святослава Ветлинського. Я не ризикнула б фантазувати про те, чого не бачила.
Кажуть, у кожної людини є призначення на землі. Яким було призначення вашого сина?
Якось під час нашої розмови він сказав таку фразу: «якщо буде потрібно віддати життя за Україну, я готовий до того». Напевно, це була його місія. Ми є знаряддям в руках Божих. Є Божі плани, які ми не завжди розуміємо, і тому не можемо з ними погодитися. Одного разу, коли Сашко був на війні, я прийшла до Катедри на вечірню службу і побачила там катафалк. Мали привезти загиблого на сході Вітю Гурняка. Запитувала себе: як так? Я тоді ще не знала, що Вітя Гурняк – то ВІТЯ ГУРНЯК. Не могла уявити, що через деякий час на тому ж місці в Катедрі буде приготовлено катафалк для мого сина…
Чи змінився ваш світогляд і громадянська позиція у зв'язку з подіями, які відбулись?
Ті Сашкові слова «що ти зробила для перемоги» я сприйняла для себе як заповіт. Розумію, що не можу зробити багато, але не можу не робити нічого. Кожен з нас може щось зробити в міру своїх можливостей: написати лист на схід зі словами підтримки, який врятує чиєсь життя; наліпити для бійців вареників; лагідно потримати когось за руку; а хтось може дати мільйон і купити танк. Мені хочеться встигнути зробити щось добре.
Чому вирішили змінити назву книги, адже спочатку назва мала бути «України без крові не буде»?
Для того, щоб привернути увагу до воєнних подій, була думка назвати книгу словами Сашкового дідуся «України без крові не буде», але я не хочу крові навіть у назві, бо це жорстоко, це важко б сприймалося. І вже пора, щоб ми говорили про щось добріше, а не про кров і війну. Оскільки останніми Сашковими словами була фраза «я зробив усе, що зміг» – звідси і вибрана назва.
Хто був вашим домашнім редактором? Кому випало читати?
Домашнім редактором був молодший син Андрій. Я була зобов'язана дати йому прочитати текст, бо він писав передмову. З його боку спершу було трохи критики і побажань, які я, звичайно, врахувала.
Яка основна роль книги «Ти зробив усе, що зміг»? Кому адресована насамперед?
Для мене важливо, що я це написала і присвятила своїй дитині. Не для того, щоб на публіку заявити про себе. Я хотіла, щоб це був рухомий пам'ятник синові, який можна буде передавати по небайдужих руках, а нащадки матимуть отакий спогад. Може, хтось прочитає і задумається, що і від нього залежить, щоб Україна відбулась як держава.
Чому книга готується до друку саме у «Джурі»?
Це напевно якесь Боже провидіння, що доля звела мене з паном Василем Ванчурою. Я вражена від того, як він глибоко пройнявся книжкою. Не думала, що пан Василь саме так відреагує. Я розраховувала на свої можливості, була готова до умов, які б поставило видавництво, та згодом мені сказали, що знайшовся благодійник, який оплатить весь тираж книжки.
У вересні на Форумі видавців відбудеться презентація видання. Це буде ваша перша презентація, як і книга. Маєте якісь переживання з цього приводу?
На мене це так «навалилось, як сніг на голову». Чесно кажучи, я ніколи не була на Форумі. Син Андрій часто відвідував такі заходи в якості журналіста, принагідно купував літературу, а я – ні. Якщо Василь Левович вважає, що моїй книжці є місце на Форумі, я з ним погоджуюсь.
Що бажаєте жінкам, чиї рідні зараз на війні?
Бажаю бути сильними, мудрими, в першу чергу покладатись самим на себе, знаходити слова підтримки для своїй рідних і не травмувати їх повсякденними домашніми проблемами, тому що їм там ой як непросто.
Світлини: з архіву сім'ї Орляк
Спілкувалась: Таня Тетера
Той Великдень, останній у своєму житті, Сашко Орляк ще відсвяткував вдома. Його мобілізували у серпні. Був командиром гармати другого протитанкового артилерійського взводу протитанкової батареї 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Христина Феціца, волонтерка Логістичного центру, розповідала про мужність самої Лесі Орляк. Перед смертю Сашка вона збирала кошти на тепловізор для наших бійців. І вже знаючи, що сина везуть додому в домовині, вона ще цікавилася, чи закупили той тепловізор, бо на передовій його дуже чекають.
Були й інші зворушливі та повчальні виступи. Була й пісня — патріотична й народна у виконанні гуртів: тернопільського «Пшеничного перевесла» та «Горлиці» із села Кривого Козівського району, батьківського родинного села. А після завершення імпрези до Лесі Орляк вистроїлася довжелезна черга — за автографами. Як зазначається у книжці, вилучені від її продажу кошти будуть долучені до облаштування Алеї Героїв у Тернополі.
Автор: Галина Садовська
Залишити відгук